Мейн-кун: звідки взявся найбільший домашній кіт у світі

Більшість популярних порід мають задокументовану історію — коли, де і ким вони були виведені. З мейн-куном усе інакше. Ця порода виникла природним шляхом, без участі селекціонерів, а її походження й досі оповите легендами. Деякі з них настільки незвичайні, що в них досі вірять.

Штат Мен і суворий клімат — справжня колиска породи

Єдине, у чому сходяться всі дослідники: мейн-кун походить з американського штату Мен — звідси й перша частина назви. Це північно-східний регіон США з різко континентальним кліматом, сніжними зимами та коротким літом. Саме ці умови сформували зовнішність породи: густу багатошарову шерсть, щільний підшерсток, китички на вухах, що захищають від морозу, та великі лапи, які працюють як природні снігоступи.

Перші мейн-куни були звичайними безпородними фермерськими котами, які жили в Новій Англії у XVIII–XIX століттях. Вони полювали на мишей у коморах, витримували суворі холоди та проходили природний відбір на витривалість і великі розміри. Ніхто не займався їх цілеспрямованим розведенням — усе зробили природа та клімат.

Легенда про єнота — звідки вона взялася і чому це неможливо

Друга частина назви — coon — англійською означає «єнот». Саме це породило найвідомішу легенду: нібито мейн-куни з'явилися внаслідок схрещування домашньої кішки з єнотом. На користь цієї версії наводять пухнастий хвіст, смугасте забарвлення та великі розміри.

З біологічної точки зору це абсолютно неможливо: кішки та єноти належать до різних рядів ссавців і не можуть схрещуватися. Проте легенда живе й сьогодні — настільки вона красива та на перший погляд логічна. Насправді ж слово «coon» у назві лише відсилає до характерного смугастого хвоста, який справді нагадує єнотовий.

Версія про королеву та шістьох котів

Одна з найромантичніших легенд пов'язує походження мейн-кунів із французькою королевою Марією-Антуанеттою. За переказами, готуючись до втечі з революційної Франції у 1793 році, вона завантажила на корабель капітана Семюеля Клафа своїх улюблених довгошерстих котів — імовірно турецьких ангор або норвезьких лісових. Сама королева до Америки так і не дісталася, а коти нібито припливли до штату Мен, де схрестилися з місцевими тваринами.

Історія красива, але жодних доказів її правдивості немає. Історики ставляться до цієї версії скептично. Втім, саме вона пояснює, чому мейн-куни виглядають настільки велично — мов справжні королівські улюбленці.

Норвезька версія: вікінги та їхні корабельні коти

Ще одна популярна версія має скандинавське походження. Вважається, що норвезькі мореплавці, які відвідали береги Північної Америки задовго до Колумба, тримали на своїх кораблях довгошерстих котів для боротьби з гризунами. Норвезька лісова кішка за статурою та шерстю справді дуже схожа на мейн-куна — настільки, що навіть досвідчені любителі нерідко плутають ці породи. Така схожість може свідчити про спільних предків, а не про випадковий збіг.

Генетичні дослідження, проведені на початку 2000-х років, показали, що мейн-кун справді має близьку спорідненість із норвезькою лісовою кішкою. Тому скандинавський слід у походженні породи є не лише легендою, а й цілком імовірною частиною її історії.

Перша офіційна згадка та майже повне зникнення

Перша задокументована згадка про мейн-куна датується 1861 роком — у книзі про котів штату Мен описано чорно-білого кота на ім'я Капітан Дженкс із морської піхоти. Наприкінці XIX століття мейн-куни були надзвичайно популярними на виставках. У 1895 році кішка на прізвисько Косі здобула титул найкращої на виставці в Медісон-сквер-гарден у Нью-Йорку.

Однак згодом порода опинилася майже на межі зникнення. На початку XX століття до Америки масово завозили перських і сіамських котів із Європи, і екзотичні породи швидко витіснили місцевих улюбленців. Протягом кількох десятиліть мейн-кунів розводили лише поодинокі ентузіасти в штаті Мен. Офіційне відродження породи розпочалося у 1968 році після створення Товариства любителів мейн-кунів, а у 1976 році порода отримала офіційне визнання.

Чому мейн-куни такі великі

Великі розміри мейн-кунів — це не результат селекції, а наслідок природного відбору протягом кількох століть. У суворому кліматі Нової Англії виживали найсильніші: коти з більшим тілом краще зберігали тепло, успішніше полювали на велику здобич і легше переносили довгі сніжні зими. З часом саме великі особини залишали більше потомства, і значні розміри стали характерною ознакою породи.

Сьогодні мейн-кун офіційно вважається однією з найбільших порід домашніх котів у світі. Рекорд Книги рекордів Гіннесса належить коту на ім'я Барівель з Італії — його довжина від носа до кінчика хвоста становила 120 сантиметрів. Але навіть звичайний мейн-кун — це не лише великий кіт, а й тварина з унікальним характером, багатовіковою історією та походженням, яке цілком заслуговує на окрему книгу.