Чау Чау

Собака породи чау-чау (іноді її називають чао-чао) легко впізнати завдяки її характерному вигляду — щільне хутро, вольовий вираз морди та незвичайний темно-синій язик роблять її однією з найвиразніших серед усіх порід. Не всі знають, але за результатами новітніх досліджень, історичне коріння цих собак веде до територій сучасної Монголії та північного Китаю. Історія чау-чау налічує понад два тисячоліття: згадки про них можна знайти навіть на глиняному посуді, датованому 200–260 роками до н.е. Вчені вважають, що найближчі родичі чау-чау — вовки.

Попри це, точний момент виникнення породи залишається невідомим. Існує припущення, що у формуванні породи брали участь тибетські мастифи, що могло зробити її ще старішою, ніж вважається зараз. У давньому Китаї чау-чау виконували функції сторожових та мисливських собак.

Збереглася навіть легенда, згідно з якою один з імператорів утримував велику зграю з 2500 чау-чау. Проте використовувалися вони не для війни, а виключно для полювання — хоч уявити армію з тисяч собак сьогодні й непросто. Але роль цих собак не обмежувалася лише охороною та полюванням: їхнє густе хутро застосовували для виготовлення одягу, а м’ясо вважалося делікатесом. Жахливий факт, але він теж є частиною історії породи.

У Китаї чау-чау мали різні назви: «ведмежий пес» (сян го), «чорноязикий» (хей ши-ту), «вовчий собака» (ланг го) та «кантонський пес» (гуандун го). Сучасна ж назва — «чау-чау» — з’явилася лише наприкінці XVII століття. Британські купці почали завозити їх разом з іншими східними товарами, позначаючи супутній вантаж як chow-chow — термін, що спочатку не мав до собак жодного відношення. Згодом ця назва закріпилася саме за породою.

У 1781 році британський натураліст Гілберт Уайт вперше згадує чау-чау у своїй книзі «Природна історія і старожитності Селборна». А вже до кінця XIX століття, за часів королеви Вікторії, порода почала активно поширюватися у Великобританії. У 1895 році там було засновано офіційний клуб любителів чау-чау.

Цікаво, що зовнішність чау-чау майже не змінилася з того часу. І, як каже китайська легенда, темно-синій язик ці собаки отримали в момент створення світу: коли Боги фарбували небо в синій колір, краплі фарби падали на землю, а чау-чау встигали їх ловити своїм язиком і хутром.

Чау-чау — це собака великих розмірів, зовні нагадує пухнастого ведмедика. Має густу й довгу шерсть, яка повністю покриває голову, вуха та морду. Морда коротка й трохи приплюснута, маленькі вушка стоячі, щільно вкриті шерстю. Статура тварини міцна та струнка, кінцівки середньої довжини з добре розвиненою мускулатурою. Хвіст зазвичай закручується на спину. Характерною особливістю породи є незвичайна хода — задні лапи залишаються майже прямими при русі, що створює враження, ніби собака пересувається на ходулях. Причина такої ходи досі точно невідома.

Чау-чау — це унікальна порода з характером, у якому поєднуються врівноваженість і впертість. Здавалося б, такі якості суперечать одна одній, але саме ця дивовижна гармонія й надає чау-чау особливого шарму. Вони мають природне почуття гідності та самостійності, і це не просто риси характеру — це частина їхньої природи, з якою потрібно навчитися жити, а не намагатися змінити.

Їхня незалежність не означає некерованість. Швидше, вона проявляється як вроджене прагнення зберігати дистанцію й приймати рішення самостійно. Проте з близькими людьми чау-чау проявляють дружелюбність і ніжність, з радістю граються та проводять час разом. Вони мають високий інтелект і добре розуміють настрій людини.

Ці собаки досить енергійні, тому їм потрібні щоденні прогулянки та фізичні навантаження. Без руху чау-чау може почуватися пригнічено, а іноді навіть виявляти деструктивну поведінку, коли залишається на самоті. Крім того, порода схильна до набору ваги, тож активність — це ще й спосіб підтримувати гарну фізичну форму.

До бігу ці собаки не мають особливої пристрасті — їм більше до вподоби спокійна хода або повільна пробіжка. Водночас чау-чау вирізняються витривалістю і можуть довго бути на ногах.

Чау-чау мають добре розвинені охоронні інстинкти, вони територіальні й чудово підходять для життя в приватному будинку. Собаки цієї породи можуть стати надійними сторожами, але потребують ранньої соціалізації. Їх слід з дитинства знайомити з іншими тваринами та людьми, щоб навчити спокійно реагувати на нове оточення.

Водночас це не означає, що чау-чау стають надто м’якими — при загрозі чи агресії з боку сторонньої людини, вони без вагань кинуться на захист своєї території та господаря.

Ці собаки не полюбляють надмірної уваги у вигляді тискань, обіймів або частого доторку — особливо з боку дітей. Тому важливо навчити малечу правильному поводженню з твариною. Загалом до дітей чау-чау ставляться добре, але лише за умови, що дитина поважає особисті межі собаки. Слід також пам’ятати: будь-яке застосування сили до чау-чау — неприпустиме. Їх не можна бити — це не лише жорстоко, а й не дає жодного результату у вихованні.

Якщо ви виховували свого собаку з любов’ю та послідовністю, дотримуючись усіх рекомендацій, про які ми згадували раніше, серйозних труднощів із дресируванням виникнути не повинно. Головне — запастися терпінням і бути готовими до того, що ваш улюбленець може проявляти впертість. Важливо не втрачати самоконтроль і ставитися до процесу з гумором.

Працюючи з цією породою, дуже важливо стати для собаки справжнім лідером. Але не шляхом фізичного тиску — особливо у випадку з чау-чау це абсолютно неприйнятно. Замість сили краще використовувати систему умовних обмежень. Наприклад, іноді варто затримати видачу улюбленої іграшки або не годувати собаку відразу після її вимоги. Вона має чітко усвідомлювати: усе найважливіше — їжа, прогулянки, розваги — залежать саме від вас.

Чау-чау — порода з дуже густою подвійною шерстю, що складається з щільного підшерстка та жорсткого остевого волосся. Така шерсть формувалася століттями для захисту від холоду й вологи, тому чау-чау не потребує класичної декоративної стрижки. Основна мета грумінгу — зберегти природну структуру шерсті та забезпечити собаці комфорт і гігієну.

Нижче розглянемо ключові особливості стрижки чау-чау та важливі обмеження.

Чому чау-чау не можна стригти коротко

Шерсть чау-чау виконує важливі захисні функції.

• забезпечує природну терморегуляцію;
• захищає шкіру від перегріву та переохолодження;
• запобігає впливу ультрафіолету;
• працює у комплексі з щільним підшерстком.

Коротка стрижка або повне збривання шерсті можуть призвести до:

• перегріву в теплу пору року;
• переохолодження в холодний період;
• порушення росту та структури шерсті;
• повільного й нерівномірного відновлення підшерстка;
• підвищеного ризику шкірних захворювань.

Допустимі види стрижки

Стрижка чау-чау допускається лише з гігієнічною метою.

• Гігієнічна стрижка — підрівнювання шерсті під хвостом, у паху та на животі.
• Лапи — видалення шерсті між подушечками та акуратне формування «котячої» форми.
• Вуха — легке підрівнювання для кращої вентиляції.
• Контурна корекція — мінімальне вирівнювання силуету без зміни довжини.

Як часто потрібен грумінг

• професійний грумінг кожні 8–12 тижнів;
• гігієнічна корекція — за потреби;
• регулярний домашній догляд між візитами до грумера;
• часте вичісування важливіше за будь-яку стрижку.

Підготовка до стрижки

Перед гігієнічною стрижкою шерсть має бути правильно підготовлена.

• ретельне вичісування підшерстка;
• видалення ковтунів вручну або спеціальними інструментами;
• купання з шампунями для густої шерсті;
• повне висушування шерсті до підшерстка.

Линяння та стрижка

Чау-чау линяє рясно, особливо навесні та восени.

Поширений міф полягає в тому, що стрижка зменшує линяння. Насправді стрижка не знижує кількість шерсті, що випадає. Ефективний контроль линяння можливий лише за умови регулярного вичісування та видалення підшерстка.

Типові помилки власників

Найпоширеніші помилки під час догляду за шерстю чау-чау:

• повне збривання шерсті в спеку;
• коротка «літня» стрижка;
• рідкісне вичісування підшерстка;
• стрижка брудної або вологої шерсті;
• використання побутових машинок.

Чау-чау не потребує класичної стрижки. Правильний догляд за шерстю цієї породи — це регулярне вичісування, грамотний грумінг і мінімальна гігієнічна корекція.

Збереження природної довжини та структури шерсті дозволяє чау-чау підтримувати здоров’я шкіри, правильну терморегуляцію та характерний породний зовнішній вигляд.

Собаки породи чау-чау мають пишну, щільну шерсть, яка потребує регулярного догляду. Рекомендується вичісувати її щонайменше двічі на тиждень, а іноді й додатково підстригати. Купати улюбленця слід приблизно один-два рази на місяць, а кігті підрізати тричі на місяць.

Особливу увагу варто приділяти чистоті вух і очей. Очі, за потреби, очищують щодня від слизу після сну, а вуха зазвичай прочищають два-три рази на тиждень. Не забувайте також стежити за харчуванням собаки, щоб уникнути набору зайвої ваги.

Хоча чау-чау загалом відзначаються міцним здоров’ям, як і більшість порід, вони можуть мати схильність до певних захворювань. Найпоширенішими серед них є:

• Дисплазія тазостегнового суглоба — порушення розвитку суглоба, що може викликати біль і обмеження рухів.
• Ентропіон — стан, при якому краї повік загинаються всередину, подразнюючи око.

Цікаві факти
1. Чау-чау — одна з лише двох порід собак (разом із шарпеєм), у яких язик має синій відтінок.
2. Йофі, чау-чау відомого психоаналітика Зігмунда Фрейда, постійно була присутня на його терапевтичних сеансах. Фрейд вважав, що її поведінка допомагала йому краще розуміти пацієнтів.
3. Серед знаменитих власників чау-чау — президент Келвін Кулідж, Елвіс Преслі та Марта Стюарт. Її собака часто з'являвся у телешоу.
4. За легендою, один з імператорів династії Тан мав понад 5000 собак чау-чау. Для догляду за ними був найнятий штат, що вдвічі перевищував кількість самих тварин.
5. У 1865 році королева Вікторія отримала в подарунок собаку породи чау-чау.
6. Китайський імператор у VII столітті володів 2500 чау-чау, яких використовували переважно для полювання.
7. Археологи знайшли барельєф часів династії Хань (150–200 рр. до н.е.) із зображенням собаки, схожої на чау-чау, що підтверджує її використання як мисливської породи ще у ті часи.

Чи знали ви?
Цуценята чау-чау народжуються з рожевим язиком, але з віком він набуває характерного синього кольору. У Стародавньому Китаї вірили, що синій язик здатен відлякувати злих духів.